Останніми роками ідея «полюбити своє тіло» звучить практично звідусіль. Нам говорять, що саме любов до свого відображення стане початком здорових стосунків із собою, допоможе позбутися сорому, почати дбати про себе і навіть схуднути.
Але для багатьох людей ці слова не надихають. Навпаки — викликають відчуття безсилля.
«Я намагаюся полюбити своє тіло, але нічого не відчуваю».
«Я дивлюся в дзеркало й відчуваю лише напруження».
«Зі мною знову щось не так, якщо навіть цього я не можу».
І якщо людина має комплексну психологічну травму (КПТСР), то така реакція є абсолютно закономірною.
Проблема не в тому, що людина недостатньо старається. І не в тому, що вона «неправильно мислить». Річ у тому, що здатність любити своє тіло не виникає за наказом. Для цього потрібні певні внутрішні умови. Саме їх комплексна травма дуже часто й руйнує.
Тіло — це не просто зовнішність. Це місце, де живе наша нервова система. Саме через тіло ми переживаємо страх, безпеку, задоволення, біль, сором, тепло, близькість.
Якщо людина зростала в атмосфері насильства, постійної критики, емоційного нехтування або непередбачуваності, то її тіло дуже часто ставало місцем, де зберігалася величезна кількість важких переживань.
Тому багато людей із комплексною травмою не відчувають своє тіло безпечним місцем.
Іноді воно здається чужим.
Іноді — некрасивим.
Іноді — джерелом постійної напруги.
Іноді хочеться взагалі його не відчувати.
І тоді заклик «полюби своє тіло» звучить приблизно так само, як пропозиція полюбити місце, у якому дуже довго було боляче.
Це майже неможливо зробити силою волі.
Є ще одна важлива причина.
Комплексна травма майже завжди супроводжується хронічним соромом.
Не соромом за якийсь конкретний вчинок, а відчуттям, що «зі мною щось не так».
І тіло дуже швидко стає головним об’єктом цього сорому.
Людина починає шукати докази власної «неправильності» саме у своїй зовнішності.
Занадто повний.
Занадто худий.
Не такий живіт.
Не такі ноги.
Не така шкіра.
Не таке обличчя.
Навіть якщо об’єктивно тіло виглядає цілком звичайним, внутрішній погляд продовжує шукати недоліки. Тому що проблема не в тілі. Проблема — у тому глибокому відчутті власної дефектності, яке виникло набагато раніше.
Іноді тіло стає ще й постійним нагадуванням про пережиту травму.
Саме в ньому зберігається м’язова напруга.
Саме воно реагує тривогою.
Саме через нього приходять панічні реакції.
Саме його хочеться сховати.
Тому не дивно, що людині важко відчувати до нього теплі почуття.
Є ще один важливий момент, про який рідко говорять.
Багато людей із комплексною травмою взагалі погано відчувають своє тіло.
Їм важко помічати голод.
Важко розуміти насичення.
Важко помічати втому.
Важко розпізнавати власні емоції, тому що емоції теж переживаються через тіло.
Коли роками доводиться виживати, нервова система вчиться вимикати частину тілесних сигналів. Це допомагає пережити важкі обставини, але потім людина може жити так, ніби трохи окремо від власного тіла.
І якщо зв’язок із тілом ослаблений, то звідки раптом має з’явитися любов?
Неможливо щиро полюбити те, з чим майже немає контакту.
Тому багато рекомендацій з інтернету виявляються марними.
«Подивіться на себе в дзеркало й скажіть, що ви прекрасні».
«Повторюйте афірмації».
«Щодня говоріть своєму тілу слова любові».
Якщо всередині немає навіть відчуття безпеки поруч із власним тілом, подібні вправи можуть викликати лише внутрішній опір.
І цей опір є абсолютно нормальним.
Любов узагалі погано народжується під тиском.
Вона з’являється там, де поступово виникає довіра.
Тому, на мою думку, людині з комплексною травмою не варто починати цей шлях із вимоги обов’язково полюбити своє тіло.
Це надто висока планка.
Іноді навіть недосяжна на цьому етапі.
Набагато важливіше спочатку відновити контакт.
Почати помічати своє тіло.
Розуміти його сигнали.
Вчитися розрізняти, що йому допомагає, а що завдає шкоди.
Перестати постійно воювати з ним.
Поступово ставитися до нього з більшою повагою.
І ось тут відбувається дуже цікава річ.
Коли зникає постійна боротьба з власним тілом, усередині стає трохи спокійніше.
Коли з’являється повага до його потреб, виникає більше турботи.
Коли турбота стає звичкою, між людиною та її тілом поступово починає відновлюватися довіра.
А любов…
Любов може з’явитися пізніше.
А може й не з’явитися в тому вигляді, як її прийнято описувати в соціальних мережах.
І знаєте що?
Це абсолютно нормально.
Тому що завдання психотерапії — не змусити людину відчувати «правильні» почуття до свого тіла.
Її завдання — допомогти людині перестати жити з ним у стані постійної війни.
Іноді саме це і стає найбільшим зціленням.
_____________
Отримати психологічну консультацію або психотерапію: звертайтесь тут
Юлія Ішханян