Іноді до мене на сесіях приходять люди й кажуть:
— Ніби випадаю з життя. Все відбувається не зі мною.
— Я чую, як до мене звертаються, але не можу відповісти — наче мене немає.
— Я дивлюсь на себе збоку, а всередині — порожнеча.
І я бачу перед собою не ліниву чи дивну людину. Я бачу того, хто колись навчився захищатись так, як міг. Через “вихід у нікуди”. Через внутрішнє оніміння, як рятівний круг.
Цей стан називається дисоціація, і він зовсім не рідкість. Особливо — у тих, чия психіка пройшла через травми, перевантаження, самотність, постійну боротьбу чи емоційну нестабільність. Зокрема — у людей із РДУГ.
Ми зараз поговоримо про те, що це таке, чому виникає, як виглядає ззовні — і як м’яко повернути себе до відчуття життя.
Що таке дисоціація?
Дисоціація — це стан, коли людина відчуває розрив між своїм внутрішнім світом і реальністю, ніби “виходить із себе” або відсторонюється від того, що відбувається. Це може проявлятися у втраті емоційного контакту, у відчутті, що тіло “не твоє”, у спостереженні за собою збоку. Часто такий стан виникає у відповідь на сильний стрес, переживання або психотравму. Особливо якщо те, що відбувається, надто болюче або непереносне. Це механізм захисту, який дозволяє “вимкнутись”, коли вже надто важко.
Коли виникає дисоціація?
Причин може бути багато, але найчастіше дисоціація пов’язана з травматичним досвідом. Якщо ситуація виявляється занадто болісною, психіка може “роз’єднати” частину сприйняття, щоб людина могла вижити. Це може бути як один шоковий епізод, так і хронічна травма — наприклад, при тривалому насильстві, зраді чи емоційній нестабільності в близьких стосунках.
Травма може бути як фізичною, так і емоційною. У таких випадках людина вчиться уникати “нестерпного” — почуттів, спогадів, ситуацій. Це може виглядати як провали в пам’яті, дезорієнтація, втрата часових рамок, відчуття нереальності того, що відбувається.
Дисоціація і РДУГ
Синдром дефіциту уваги й гіперактивності (РДУГ) сам по собі може викликати підвищену тривожність, імпульсивність і труднощі в регуляції емоцій. А це створює ґрунт для появи дисоціативних станів.
У людей із РДУГ дисоціація часто виникає під час сильного навантаження: думки “розпливаються”, відчуття стають плутаними, важко сконцентруватися на поточному моменті. Це може виглядати як раптове “вимикання” — людина фізично присутня, але ніби “не тут”, не чує, що до неї звертаються, або втрачає відчуття часу. Така поведінка може здаватися неуважністю, відстороненістю, забудькуватістю.
Насправді ж це — спосіб психіки впоратися з перенавантаженням. Коли інформації й подразників надто багато, мозок починає “гасити світло”, щоб хоч трохи зменшити напругу.
Як це виглядає для інших?
Іноді людина в дисоціативному стані виглядає так, ніби вона п’яна або під дією психоактивних речовин. Погляд може бути “скляним”, мова — сповільненою, рухи — непевними. Вона може “зависати”, виглядати дезорієнтованою, ніби не до кінця розуміє, що відбувається. І це правда — у ці моменти психіка “плаває” або “вимикається”, щоб не перегрітися.
Для оточення це часто виглядає дивно або дратує. Якщо люди не знають, що це — симптом, а не вибір, вони можуть ображатися, думати, що їх ігнорують, що людина не старається, або навіть запідозрити, що вона щось прийняла.
А насправді — усередині йде боротьба, і психіка вмикає режим виживання. Це не байдужість і не лінощі — це крик про допомогу, який звучить не словами, а поведінкою.
Як може допомогти психотерапія?
У психотерапії ми часто працюємо з тими, хто відчуває дисоціацію, щоб допомогти повернути зв’язок із тілом, почуттями й реальністю. Це делікатний, поступовий процес. Ми створюємо безпечний простір, де можна навчитися переживати свої емоції, не руйнуючись від них.
У разі РДУГ ми допомагаємо навчитися регулювати навантаження, знижувати рівень тривоги, розвивати навички заземлення й усвідомленості. А також — працювати з глибинними травмами, що запускають потребу “втекти” від реальності.
Дисоціація — це не слабкість. Це спосіб вижити там, де було надто боляче.
Але людина — не лише про виживання.
Ми можемо знову навчитися жити — відчувати, проживати, бути присутніми.
Делікатно. Крок за кроком. У контакті. У терапевтичному просторі, де бути живим — безпечно.
Де тебе не змушують “зібратися”, а допомагають — повернутися до себе. Звертайся.
Юлія Ішханян